Непрочитане

Хочеться розпочати цей анонс різноманітними таємничими вигуками на кшталт «охо-хо» чи «хе-хе-хе», оскільки твір Підмогильного дійшов до того пікантного передкульмінаційного моменту, де всі читачі й читачки тільки й можуть крадькома всміхатися на лиху вдачу Степана. Одружується наш хлопчик, уже зовсім дорослий. Хоча стривайте, це ж Радченко: тут усе не так просто й усе не просто так. Двадцять сторінок він собі думає, як би красиво й гідно відкараскатися від Зоськи. Бажано, щоб назавжди й щоб вона не сильно напружувала його своїми сердечними драмами на цю тему. Аж раптом: «Виходь за мене», і вже. Як співав гурт «Один в каное», «вір або не вір, в моїй голові віддає накази звір». Припускаємо, що в голові Степана живе тхір. Або маленька декоративна свинка. З усією повагою до цих тварин, але судіть самі.

Епізод новий, а Степан незмінний! І для певних верств київсько-письменницько-читацького населення стає ну просто незамінним. Як йому це вдалося? Наполегливою працею і суворим розпорядком — тільки так діло й робиться. Але от лихо: не пишеться Степанкові. Ані рядочка не написав із моменту свого останнього тріумфу. І ніби вражень більш ніж досить, знайомств нових і цікавих, а не пишеться! Натомість він багато читає рукописів від юних авторів — тепер має таку роботу. Іще не критик, але вже не той Степан, що постав перед нами на перших сторінках твору. Зростає та змінюється. Страшенно цікаво, куди ця стежка його (і нас як спостерігачів) виведе. Маємо надію, у якесь світле майбутнє. Хоча чи можливо це з такою каламутною людиною?

Читацьке серце, далебі, кров’ю облилося на моменті Зосьчиних міркувань про аероплани й бомби. Згадали, либонь, як то в сиву давнину не боялися ми ані літаків у небі, ані думок про смерть — далеку й незбагненну. А Зоська така тривожна, ніби у 2024-му живе, а не на сто років раніше. Та й Степан, годі казати, надто сучасна особа. У цьому творі багато краси й ницості людського перебування на землі. Гола правда й погано одягнена брехня, якими Степан усе намагається прикрасити свої дні: ніби й прагне бути чесним із собою, а все одно виходить якась чортівня. Обманює себе, Зоську, але нас не обдурить. Ми маємо якісні мікроскопи, тож нумо препарувати персонажа разом, щоб уникати таких степанів у житті!

Говоримо нині про Її Величність — Літературу. Точніше, то Степан із поетом Вигорським розмовляють, а ми підслуховуємо, бо нам дозволено — нам Підмогильний індульгенцію видав. Загалом у творі багато йдеться про літературну кухню: відчуття митця, який переживає натхнення, кризу, а за цим — розпач. Постає перед складними дилемами: долучитися до якоїсь спілки чи бути самітним водоспадом. Автор вигулює нас видавництвами, друкарнями, але й пивничками, бо яке життя мистецьке без цих затишних, пропахчених спиртом і нікотином місцин? Ви могли б нам заперечити, що це стереотип про мистецьке життя, який ми намагаємося закріпити в головах слухачів і слухачок. Але стривайте! Жоден митець на нашому шляху ще не намагався заперечити цього простого факту!

Диваку Степанові таланить. Збірка виходить друком, Зоська з вовченяти перетворюється на пухнасте зайченя. Про що ще мріяти? Лишається тільки філософствувати. У черговому епізоді «Непрочитаного» послухаємо зухвалі думки поета Вигорського, його роздуми після мандрів про релігію та революцію. Необережні думки, як для епохи Підмогильного, але такі вже наші сміливі митці. Безсмертні, попри своє коротке життя.

У цьому епізоді перипетій — аж дух спирає! Любов (хоча не хотілося б паплюжити це чудове слово, уживаючи його до Степана Радченка) головного героя до однієї жінки приводить його до іншої, ним раніше покинутої. Майже клясичні сценарії життя: наплужив і сподівався ніколи про це не згадати. Але доля завше має інші плани на наше буття. Так! Степанко перестріне мусіньку. Цікаво, як вона там? Ой, кепсько. Але як же нашому героєві байдуже — аж страшно. Тому він і далі підкорює Зоську й літературну галузь. З письменництвом не таланить, а із Зоською — і поготів. Але чого Степанові не позичати, то це впертості й наполегливості. Тож щось / хтось та й підкориться йому. А може, як це часто буває, усі й одразу. Коли геть на те не чекаєш!

Примари минулого — це такі злодюжки, які можуть здибати вас навіть у нескінченно великому мегаполісі. Цю нехитру науку добре збагнув наш бідолаха Степан. Скільки натерпілося все його єство від цієї стриженої білявої бестії Зоськи! Скільки принижень чести й гідности парубоцької зазнав він, невпинно прогулюючись із цією капризулею то до кіна, то до театру. І приємно ось так прогулюватись із міською панянкою — годі й казати. Але ніяких нервів на це не стане! Й ось знову: тільки-но вигадав воістину геніяльну ідею — повечеряти в окремому кабінеті, з вином, канапою й картинами котиків на стінах — аж ні! Спершу сморід жахливий увесь настрій перепаскудив, а потім іще й Максим своєю появою всю жагу відбив. Так, той самий Максим — син мусіньки, памʼятаєте? Якою буде ця зустріч — слухайте в подкасті.

Наш дорогий друг (зовсім він нам і не друг, таких друзів оминати варто) Степан Радченко блукає нетрями міської жіночої душі. Так-так, саме міської, бо він, бачте, відчуває глибоку різницю між сільською та городською панянками. Мовляв, у місті вони крихкі, маленькі й страшенно капризні. Геть не той типаж, що стрічався йому раніше. Але завдання підкорити місто мрякне на тлі набагато складнішого: підкорити містянку! Або хоча б не загубити її, кинувши раптом недоречне слово чи погляд. Тут уже замало впертості й хитрості. Тут потрібні чуття та щирість, чого нашому героєві, мʼяко кажучи, бракне. То що ж робитиме наш Стефано-Степан? Він і сам не знає: емоційний стан розхитується, як дитяча гойдалка. Сьогодні він її ненавидить і боїться, завтра — зізнається у пристрасному коханні й палко стискає маленьку ручку у своїх лапах. Тим-то й цікаво спостерігати за персонажем, тож досліджуймо разом душу парубка в девʼятому епізоді «Непрочитаного»!

У черговому епізоді «Непрочитаного» наш красномовний лектор Степан несподівано для громади й себе самого виявиться видатним українським письменником.

Хай як комусь б не хотілося, але головному персонажеві твору таланить. Доля взагалі прихильна до нього, але чому — не знаємо. Можливо, вищі сили симпатизують антигероям, бо саме вони й утворюють сюжети. Нам залишається тільки вигинати в подивуванні брови й констатувати: Степан просунувся карʼєрною драбиною. Відтепер він — поважний лектор, і йому обіцяно кімнату в гуртожитку. Що про це думає Мусінька — ми не коментуватимемо. Але зазначимо, що Степан має дедалі менше натхнення на особисте життя, бо ж навколо стільки всього незвіданого, місто ще не лежить біля його ніг! Яка там любов? Це вже ні. Гарний костюмчик для Степанка набагато більше важить, ніж якась там любов!

Степан і далі дивує масштабами власних амбіцій. З огляду на ту кількість слухацьких повідомлень, які ми отримали після попередніх епізодів, головний герой добряче розлютив переважну більшість авдиторії. Це свідчить тільки про те, що Валерʼян Підмогильний — тонкий психолог! Скільки таких степанів вам доводилося зустрічати в житті? Переконані, що чимало. Зізнайтеся: ну хочеться інколи схопити хлопця за барки, як це зробив один із персонажів книги? Тож хай цей епізод буде для вас цікавим, смішним і з легким відгомоном сатисфакції!

Уля-ля-ля, шановні слухачі! Хай там не клекочуть адепти совєцького союзу, що в ссср «сексу не було». В українців був! І в літературі зокрема. Ми з вами підійшли до одного з найеротичніших моментів твору. Точніше, ми нікуди не підійшли, Степан упорався із цим самостійно. Не без допомоги своєї партнерки, звичайно, але ми тут точно ні до чого. Ось так жага до наукових знань перекривається природними, можна сказати, банальними людськими потребами. Най навіть людини освіченої, навченої й мотивованої на підкорення цілого міста! І не просто міста, а столиці!Утім, у Степанка все за розкладом: спершу серце дами підкорити, а потім уже й місто підтягнеться. Чи ні?

У четвертому епізоді «Непрочитаного» наша поневірена душа, що легким помахом авторського пера перетворилася зі Степана на Сте́фана (наголос, не забуваймо, на першому складі, бо в цьому вся велич!), крокує зі своїм свіжоствореним романом у саму гущавину літературних подій. А саме — до видатного й ускіпливого критика Михайла Світозарова. Не те щоб ми дуже хотіли смітити спойлерами, але зустріч буде не такою, якою новоспечений автор хотів би її бачити. І ця гірка особиста поразка боляче відгукнеться людині, яка любить Степанчика найбільше. Деякі сторінки цього твору читати неприємно, а героїв хочеться відправити до психотерапевта, адже головний герой фактично ґвалтує кохану й залишає її на самотині. Ми поговорили із психотерапевткою про те, як у сучасному світі розпізнавати людей із таким нездоровим его й не натрапляти на них. Бо хай скільки років творові, а люди й події все одно навдивовижу сучасні. І проблеми й болі їхні зрозумілі, що захоплює, але й лякає.

Скільки пристрастей спалахує й розпалюється в душі нашого ще не студента, але такого амбітного абітурієнта Степана! Маятник почуттів до міста розхитується з незнаною до цього швидкістю. Адже воно — таке неосяжне, вабливе й чуже. А мешканці столиці — маленькі й жалюгідні, але й недосяжні, бо ж мають власні квадратні метри! Перші київські знайомства нашого героя залишають по собі дивний посмак, уселяють надію на те, що місто таки впаде до ніг сільського парубка. Але стільки всього ще треба подолати, не зламатися під його натиском, не стати порожнім споживачем його краси й веселощів, триматися наміченого курсу... І все це із червінцем у кишені й свіжоспеченими почуттями до дівчини. Непоганий набір, еге ж?

Це невимовне щастя сталося з нами знову! У новий сезон «Непрочитаного» входимо разом із безсмертною класикою (у випадку історії української літератури — справді безсмертною, хай як її намагалися знищити). Ви проголосували за «Місто» Валер’яна Підмогильного, а нас двічі просити не потрібно! Перший епізод уже начитаний і чекає вашої уваги. Якщо хтось вам скаже, що краще за булгакова ніхто Київ не описував, то, перш ніж дати йому смачного копняка, порадьте цей твір! Тут місто постає хижим левом, якого нестямно хочеться приборкати. Таким красивим, ласкавим і відчуженим одночасно. Як його не любити?

Щемкий і млосний момент — говоримо про книгу, яку дочитали минулого тижня. «Синдром листопаду» Вікторії Амеліної, на жаль, нам не вдасться обговорити з його авторкою — її вбили росіяни ракетним ударом по Краматорську. Утім, автор живе, поки лунають його тексти, а закладені ним ідеї та думки обговорюють. Цих висновків дійшла Вікторія в передмові до щоденника Володимира Вакуленка-К, це сьогодні проговорили й ми з її доброю знайомою та заступницею головного редактора видавництва «Віват» Оленою Рибкою, де вперше й побачив світ «Синдром». Трошки спойлерів, багато любові та вдячності. Нумо з нами аналізувати твір, рефлексувати й згадувати.

Іще одну непрочитану книгу ми разом із вами майже перетворили на прочитану. Така ось магічна в нас програма. Цитата з останньої сторінки, можливо, не залишає інтриг і надій, але, сподіваємося, не відіб’є вашого бажання прослухати останню частину твору. Бо саме в 13-му епізоді розкриється головний персонаж, що був загадкою не тільки для читача (слухача), але й для себе самого. Ми нарешті зрозуміємо Костю, а заразом почуємо цілий світ. Буде сумно, буде млосно, буде до болю знайомо і зрозуміло. Така вже вона, Вікторія Амеліна, та її «Синдром листопаду», який дуже символічно ми дочитуємо саме цієї пори.

Дияволів серед нас нема (маємо сподіванку), та смішно у 12-му епізоді навряд комусь буде. Він, до речі, передостанній, тож справа стрімко йде до кульмінації. Ніби й знаємо, чим завершився Майдан (чи завершується й досі?), а от варіацій майбутнього нашого героя — безліч. Власне, як і майбутнього забутих ним людей, що зібралися в одному літаку. Ось-ось шасі відірвуться від злітної смуги й відлетять. Стрімко, далеко, назавжди. Ген за небокрай, ген-ген із пам’яті й життя нашого Кості. А що ж тоді залишиться? Омріяна нормальність?

Цей епізод є переломним у творі й житті нашого героя. Здавалося б, тільки-но випив білу пігулку забуття, повернув дружину, налагодив побут, але... Мідан нагадує про себе Майданом, що є ближчим ментально й фізично. Як відмежуватися, коли він усюди? Коли єдиний друг, хоча він і не має дару співчуття, біжить захищати власним тілом співгромадян від оскаженілих силовиків? Як заплющити очі, коли навіть повіки показують страшне кіно, а затуляння вух призводить до того, що чуєш геть усі голоси, які оселилися всередині? Проте не варто забувати: усе ж таки Костя випив таблетку. Тепер він нормальний і більше нікому не співчуває. Точніше, співчуває, але як нормальна людина. Тільки-от де вона, ця межа норми?