Jazz-Легенда на Radio Jazz

У фільмі Філіні «Репетиція оркестру» хлопчик запитує у арфістки: «А куди іде музика, коли ти перестаєш її грати?» Ми не знаємо, куди іде музика, але точно знаємо, звідки вона може прийти. Можливо від мами, яка давала уроки гри на фортепіано сама і винаймала викладачів за 25 центів? Можливо з вуличного ярмарку, який так бентежить своєю щирою дитячою радістю і передчуттям чуда? Можливо з кабаре, де напівоголені дівчата потребують особливої синхронності з музикантами, а можливо з оркестрової ями, де можна спостерігати за рухами рук та ніг наймоднішого піаніста у місті. А можливо музика приходить з постійних переїздів і пошуків роботи у крутих біг-бендах. Так, музика може прийти звідусіль, але найголовніше, щоб вона йшла від серця. Грати те, що в серці, і в голові думати про те, що ти граєш… А ще додати жаги і пристрасті, особливого ставлення до ритму і дозволити майже всім своїм оркестрантам бути солістами. Можна запрошувати тільки найкращих, вдосконалювати техніку. Зробити так, щоб твій оркестр впізнавали з перших нот, писати хіти і ніколи не втрачати почуття гумору. Навіть коли ти керуєш своїм біг-бендом з інвалідного візка. Саме його оркестр можна вважати найкрутішим живим джазовим університетом, і саме він як ніхто розумів, що музику потрібно берегти, заснувавши своє музичне видавництво. Так, ми не знаємо куди іде музика, якщо її перестають грати, але його музика надійно зберігається у серці кожного, хто любить свінг і звучання класичних біг-бендів. Його музику бережуть у численних залах слави, музичних академіях і навіть у Бібліотеці Конгресу США. Батьки назвали його Вільям Джеймс, радіоведучий із Канзас Сіті у 1936 році нарік його графом, публіка і критики називала його Король Свінгу, а ми називаємо його Легендарний Каунт Бейсі.

Щоразу історія успіху опиняється на перехресті чотирьох доріг: талант, працелюбність, доля і випадок. Долі не варто коритися. Народження в Канаді, в родині чорношкірого вокзального носія на початку 20-х років минулого століття, не сприяє світовій славі. Але завжди є випадок. І навіть якщо він з одного боку прикрий, - в результаті він стане доленосним. Наш герой обожнював тромбон і трубу, але туберкульоз перекреслив його пристрасть і так в житті з’явилося піаніно. Працелюбності йому не бракувало. Заняття по 6-8 годин принесли свої результати, - він став віртуозом. До речі, так він займався майже щодня протягом усього життя. Тільки інсульт, перенесений вже у зрілому віці, змусив його зменшити заняття до двох годин. А ось щасливий випадок: його гру по радіо, дорогою в аеропорт, почув американський джазовий продюсер, розвернув таксі і… наступний концерт був уже в Карнеґі-Холл. Критики звинувачували його в надмірності, але на цю критику геніально відповів історик джазу Скот Янов. «Звичайно, - написав Скот, - можна сміливо стверджувати, що він грає сто нот там, де інший піаніст обійшовся б десятьма; але всі ці сто нот зазвичай виявлялися на потрібному місці». І саме це розуміли та чули Біллі Холідей, Елла Фіцжеральд, Лестер Янг, Луї Армстронг, Діззі Гілеспі, Дейв Брубек і ще десятки видатних джазменів, які запрошували його грати спільні концерти та записувати альбоми. Сьогодні джаз у всіх музичних школах діти починають вчити за його етюдами. Його іменем називають вулиці та площі, а ми слухаємо його музику і розуміємо, що джаз - це легко. Тому що сам він був надзвичайно легким, незважаючи на велетенську статуру та тяжкі випробування долі. Батьки назвали його Оскар Емануєль. Дюк Елінгтон називав його Махараджею Клавіатури… А ми називаємо його - Легендарний Оскар Пітерсон.

Кожен з десяти отворів його губної гармоніки має свою історію. У першому отворі спогад про те що, ще у трирічному віці, сидячи на терасі брюсельської кав’ярні своїх батьків, він намагався точно відтворити рухи акордеоністів, які розважали публіку просто неба. Акордеоном тоді йому слугувала коробка з під взуття. У другому отворі - його мрія стати математиком. У третьому отворі було захоплення Луї Армстронгом і Джанго Рейнхардом. Саме завдяки останньому у 18 років він позичає у друга гітару і починає грати у джазових оркестрах звільненої Бельгії. У четвертому отворі оселився бібоп і мрія потрапити у Нью-Йорк. У 25 років його мрія збувається. Він виступає із Бені Гудменом, знайомиться з Чарлі Паркером і назавжди підкорює публіку. У п’ятому отворі губної гармоніки лежить його унікальний дар підсвистувати в унісон гітарним партіям. Він заперечив зміст відомої приказки про свист і гроші. А свій джазовий стандарт Блюзет він ніжно називав пенсійним фондом. У шостому отворі зберігається список сотень знаних світових музикантів, які мріяли про співпрацю з ним і з задоволенням запрошували на записи та концерти. Він тонко відчував музику і грав потрібну партію з першого дубля. У сьомому отворі - його робота в кіно, на телебаченні та в рекламі. Саме це допомогло йому вижити у часи, коли джаз втратив музичну першість. А ми тепер насолоджуємося саундтреками до фільмів «Опівнічний ковбой», «Шугарлендський експрес», «Якудза», «Втеча», «Французький поцілунок і шоу «Вулиця Сезам». У восьмому отворі його гармоніки - знаменита історія з Джоном Леноном. Джон побачив нашого героя у Гамбурзі і був вражений не тільки його грою, а й його гітарою - американським короткомензурним Рікенбекером. Але це вже зовсім інша історія. У дев’ятому отворі - безліч титулів і нагород, на які він мало звертав уваги. Головне була музика, яку він творив навіть у свої 92 роки. У 10 отворі - його посмішка, підлітковий азарт, відкритість, скромність і фантастичний дар, який зробив губну гармоніку джазовим інструментом Батьки назвали його Жан-Батіст, король Бельгії зробив з нього Барона Жан-Батиста Фредерик Изідора Тилеманса. А ми називаємо його легендарний Тутс Тилеманс.

- Він білий? - запитав Майлз Девіс. - Ага. - В окулярах? - Точно ... - Я знаю цього сучого сина. Я чув його в «Бёрленд». Він грає як Бог! Привези його в Бруклін, в «Колоні». У четвер увечері. Так, він справді був білим. А ще він був наполовину українцем: його мама, Марія Сорока, захоплювалася класичною музикою, непогано грала на піаніно і, не зважаючи на злидні, дала своїм дітям блискучу музичну освіту. Завдяки їй наш герой грав не тільки на піаніно, а ще й на скрипці та флейті. Зрештою зупинився і назавжди обрав для себе піаніно. Світ постійно випробовував його і ніби намагався залишити на самоті. Почалося все з армії, службу в якій він ненавидів і ніколи не згадував, а ілюзорною втечею від муштри і армійських законів тоді вперше стали наркотики. Потім він буквально став «білою» вороною серед найкрутіших музикантів 50-60-х років. Просто тому, що був білим. І знову наркотики. Потім доля забирає в нього друга і музиканта, який не просто розумів його музику, а буквально вростав в кожну її ноту. І він знову залишається на самоті. (Можливо саме самотність підштовхнула його на створення нових законів багатоканального сольного звукозапису.) І знову наркотики, які відбирали у нього час і життя, але не змогли відібрати дар. Він був шульгою і коли права рука зовсім не працювала від уколів, він грав у клубах Нью-Йорка так, що ніхто не міг здогадатися, що в дії лише одна рука. Саме він створив новий жанр у джазовій музиці – piano trio, де повною мірою розкрився його унікальний талант і стиль, в якому він ніби щось недоговорював і, як сказав Майлз Девіс, «йшов під воду». Батьки назвали його Уільям Джон Еванс… А ми називаємо його - Легендарний Білл Еванс.

У нього багато ознак. Дехто відразу впізнає його за беретом та окулярами, а дехто назве його ім’я, коли побачить на фото знамениті щоки. Хтось обов’язково розкаже вам історію про танцюриста, який впав на його інструмент - і відтоді він із задоволенням почав грати на трубі із разтрубом, зігнутим під кутом 45 градусів… Так, у нього є багато ознак. Але найголовніша – це його музика. Він почав у 40-вих і встиг зробити надзвичайно багато: він стояв біля витоків бі-бопу, ф’южену і невимушено подарував нам афрокубинський джаз. Він грав настільки віртуозно, що повторити його змогли одиниці, а закохалися у нього мільйони. Його називали «запаморочливий», але не тільки за стиль гри та імпровізації, а і за його ексцентричну поведінку, скет-співи та дотепний конферанс, який робив його виступи надзвичайно яскравими і доступними для ретроградів та скептиків. Тільки він міг сам себе висунути кандидатом в президенти США. А його передвиборча програма містила обіцянку: «В разі мого обрання, перейменувати Білий дім в «Дім Блюзу»; призначити держсекретарем США Дюка Еллінгтона, директором Центрального розвідувального управління - Майлза Девіса, а сліпого співака Рея Чарльза - директором Бібліотеки Конгресу». А ще він, на відміну від багатьох колег по цеху, був прекрасним наставником і радо ділився секретами майстерності. Батьки назвали його Джон Біркс… А ми називаємо його - Легендарний Дізі Гілеспі.

Його біографія - це історія справжнього «self-made man», який починав із гри в шкільному оркестрі, служив на флоті, пережив героїнову залежність і став однією з найвпливовіших фігур у джазі. Сьогодні в США люди ходять молитися до церкви його імені, хоча сам він був фанатично захоплений східною філософією, фізикою Ейнштейна і намагався застосувати не тільки середньовічні алхімічні формули до музики, а й суто математичний підхід. Він хотів би, щоб його музика як молитва викликала відчуття щастя, повертала життя, втрачені гроші і могла впливати на дощ. Він вірив у музику і у Єдиного Бога. Можливо, саме тому слава прийшла до нього лише у 33 роки, а смерть прийшла за ним у 40. Йому було затісно у рамках однієї релігії, однієї країни і одного стилю, - він прагнув свободи і найвищого кохання. Хтось називає його Трейн, хтось називає його «Святий Іоанн Воля-Аз-Єсьм Колтрейн». А ми називаємо його - Легендарний Джон Колтрейн.

Його друг, Жан Кокто, колись сказав, що «Легенда - це тіло на кістках вигадки». І саме легенди з народження оточували хлопчика, що виріс у циганському таборі, не закінчив навіть початкової школи, не знав нот і грав скаліченою рукою, але володів манерами принца й музичним даром генія. Він до смерті боявся привидів та не міг боротися зі своєю слабкістю перед картамита рулеткою. Він обожнював кіно, особливо голлівудські гангстерські фільми, з яких запозичив моду на капелюхи з широкими кри́сами. У нього була ручна мавпочка. Він, попри обережні зауваження друзів, носив червоні шкарпетки під чорний костюм, тому що вважав, що ці кольори пасують. А ще він вважав, що джаз можна грати лише на струнних інструментах, що гітара може бути сольним інструментом, що відсутність декількох пальців на правій руці не є перешкодою для віртуозної гри. У тридцятих роках він став яскравим прикладом впливу європейського джазу на американський. Подарував світові новий стиль «джаз мануш». А потім була війна. Гітлер не любив джаз, хоча Геббельс, розуміючи шалену популярність свінгу, навіть намагався примусити джазових музикантів служити рейху. Спроби були марними. Джаз увійшов у чорний список дегенеративного мистецтва. Але публіка окупованого Парижа обожнювала джаз і нашого героя. Йому вдавалося кілька років грати у найкращих клубах, випускати свої найкращі диски, експериментувати зі складом свого бенду, писати найкращі свої твори, поки все це не стало вкрай небезпечним. Кінець війни приніс світу бібоп, а йому – виступи з найкращими американськими джазменами й омріяну подорож у штати на гастролі з оркестром Дюка Еллінгтона. Там він уперше грає на електрогітарі й порівнює її звучання з каструлею. Можливо, він зміг би себе знайти у світі новаторського джазу, спроби були, але цікавість до його музики згасала, роботи ставало деда́лі менше, а до компромісів він не звик. Наприкінці свого несправедливо короткого і такого яскравого життя він захопився живо́писом і майже перестав виступати. Завдяки йому джаз став іншим. У світі буде ще багато геніальних гітаристів, але такого точно вже не буде. Батьки назвали його Жан Батист Ренарт, а ми називаємо його Легендарний Джанго Райнхард.

Нічого не потрібно. Світло? Для чого? Йому не потрібно бачити ноти і публіку. Стілець? Не обов’язково, навряд чи він присяде на нього. Ні-ні. Нічого не потрібно. Тільки рояль, він і музика, яка може народжуватися безкінечною імпровізацією та існує тільки в його уяві… Він уявляє себе зовсім крихітним поруч з мамою у Пенсільванії, вони лежать на килимі біля програвача, і мама вчить його слухати музику і слідкувати лише за одним фаготом у симфонічному оркестрі. Він уявляє себе трирічним хлопчиком, у якого вже є педагог, він бачить свій перший концерт у шестирічному віці, де грає Баха, Моцарта, Бетховена, Сен-Санса і власні твори. А ось тут він імпровізує на тему джазових стандартів і класики і, не вагаючись, відмовляє найкрутішому педагогу того часу Наді Бурже з Парижа заради групи Арта Блейкі з Нью Йорка. А ось тут він грає голосно і натхненно чистим звуком, щоб знову і знову довести, що акустичний джаз – це його релігія, і жодні електричні інструменти не стануть йому до душі, навіть коли про це просить Майлз Девіс. А тут він намагається згадати, що він грав на знаменитому концерті в Кьольні. На концерті- катастрофі, який він перетвори на власний тріумф. Перед концертом він не спав 28 годин, ще й на додачу йому доставили пошкоджений рояль, який видавав у низькому та середньому регістрі дратуючий залізний звук, але він зіграв, і це стало джазовою сенсацією. Він згадує оркестри, квартети і зупиняється на тріо, в якому знову і знову грає знамениті джазові стандарти. На запитання колег: «Чому?» - він цілком серйозно розповідає про приборкання свого его. А от перед його поглядом міста - і тепер їхніми іменами названі його концертні альбоми. А ось перед ним безліч спокус у вигляді різних інструментів - і він ніби шукає звук і новий ритм. І тут він знову повертається до класики, але тут йому тісно, не вистачає повітря. І він згадує свої безкінечні гастролі, і скільки годин він провів на самоті з роялем у пошуках свого Четвертого шляху. А ось тут він грає любов - і знову згадує маму, яка одного разу сказала йому: «Коли люди аплодують тобі, думай про те, що вони аплодують Богу.» В дитинстві його називали Вундеркіндом, у джазових енциклопедіях його називають геніальним композитором та імпровізатором. А ми називаємо його Легендарний Кіт Джарет.

Його Wonderful World почався з поля битви. Саме так називався район у Новому Орлеані, в якому - чи то в 1901-му, чи то в 1900-му році - народився майбутній король джазу. Родина була настільки бідною, що мама просто не змогла зареєструвати народження сина вчасно. Наш герой вибрав для себе дату народження сам : 4 липня – День Незалежності Америки. Він почав виступати у 6 років і не припиняв концертної діяльності до самої смерті. У перший свій оркестр ( та й, зрештою, у великий джаз) він потрапив через постріл із пістолета. Його забрали в дитячу колонію і там у нього нарешті з’явився час серйозно займатися музикою. Він почав з тамбурину, потім швидко опанував альтгорн та корнет. Це була єдина освіта, яку він здобув за життя. Попереду були Чікаго, Нью-Йорк і весь світ. Попереду були безліч оркестрів, концертів, записів і зйомок у кіно. Попереду були три дружини і бездітність. Попереду були проблеми з губним апаратом та пальцями, - він майже перестав грати і більше співав. Попереду була операція на зв’язках, яка закінчилася нічим, і його фірмовий хриплуватий голос залишився з нами назавжди. На його честь назвуть сигари і навіть гітару. Він все життя носив на шиї зірку Давида в пам’ять про родину литовських євреїв, яка ставилася до нього як до рідного сина. А плакав він лише один раз, коли померла мама. У його чудесному світі буде все - від друзів простих музикантів до друзів з королівських родин... Його називали по-різному: Гейтмаут, Диппермаут, Диппер, Попс, Сачмо… А ми називаємо його - Великий Луї Армстронг.

Якщо ви завітаєте до бібліотеки Гарвардського університету і попросите її книгу кулінарних рецептів ( а вона справді існує і зберігається саме там), то навряд чи віднайдете в цій книзі поради для геніальних джазових виконавиць. Ви не зможете прочитати там рецепт успіху, на кшталт: дитинство у злиднях, відсутність музичної освіти, два сиротинці, життя на вулиці та у будинку розпусти, маленький зріст, зовнішня неохайність плюс діапазон у три с половиною октави. В її книзі рецептів ані слова про те, як записати 54 студійні альбоми, 23 концертні альбоми, 6 збірок, 7 спільних робіт і 72 сингли, але при цьому бути надзвичайно скромною і сором’язливою. Не залишила вона і жодної поради на тему «Що обрати у своєму житті: попсові пісеньки у складі непоганого класичного джазового оркестру чи сольну кар’єру і співпрацю з новаторами від джазу?». Вона, як кожен шеф-кухар, не розкриє вам своїх таємниць просто тому, що цих таємниць не існує. Є дар, унікальний тембр, величезний діапазон, внутрішній точний ритм, легкість і свобода, а також її унікальне відчуття музики і вміння точно відтворювати - за допомогою скету - партію будь-якого інструменту. Ну а піднести келих із шампанським за її талант наважиться не кожний, бо келих може просто тріснути від сили її голосу. Батьки назвали її Елла Джейн, шанувальники називали її Перша Леді Джазу або Перша Леді Пісні… А ми називаємо її - Просто Легендарна Елла Фітцджеральд.

Він просто був першим. Першим і кращим учнем чиказької синагоги. Першим керівником, який у 30-ті роки об’єднав у своєму оркестрі музикантів із різним кольором шкіри. Першим із джазменів, кому випала честь виступити в знаменитому Карнґі-Хол. Першим, хто поєднав у своїй музиці Джаз і Класику. Першим, хто додав до класичного складу оркестру віброфон та електрогітару. Першим, хто приїхав з гастролями в СРСР і, подейкують, що саме він запобіг Карибській кризі та вивів у Радянському Союзі джаз із підпілля. До речі, при відвідуванні Красної площі, він настільки був заворожений ритмом, який видавали, карбуючи крок, курсанти кремлівського полку, що дістав кларнет і заграв народну пісню. Наступного дня заголовки газет були такими: «Король свінгу під акомпанемент солдатських чобіт виконує джаз в серце комунізму!». Так, він був першим. І повинен був ним стати, тому що насправді він був 9-тим у родині з 12-х дітей. Син переселенця із Білої Церкви, який дуже добре пам’ятав своє голодне дитинство і допомагав всім численним родичам. З кожним музикантом свого оркестру він торгувався до останнього пенні. І саме злидні змусили його їхати на перші гастролі Штатами на власних машинах оркестрантів: грошей винайняти автобус просто не було. Він заробив свій перший мільйон у 30 років, але ніколи не зупинявся. Слава не стала для нього запаморочливою, - навіть у 50 років він продовжував брати уроки гри на кларнеті. Так, він був першим і єдиним, кого називають Королем Свінгу або Королем кларнету. Батьки називали його Бенджамен, а ми називаємо його - Легендарний Бені Гудмен.

Якщо Бог ще спілкується з людством, то робить він це, безперечно, через музику. Але для того, щоб відповісти йому, мало бути просто віртуозом, потрібно вчитися слухати, відчувати, сприймати і продукувати світло. Шукати Бога складно, коли тобі 20, ти живеш у Йоркширі, а навколо - розквіт нової епохи. Онлі рок-н-ролл та блюз, і тільки на максимальній гучності. Тишу можна було знайти тільки у бібліотеці теософського товариства, тут же можна було знайти праці індійських філософів та індійську музику і нарешті почути... Почути і відкрити для себе математику ритму, красу імпровізації і глибину звучання. Але як поєднати у собі любов до джазу, року ті індійської музики? Виявляється, можна. Бог уже вигадав фьюжн, Нью-Йорк і Майлза Девіса. А тепер тобі самому потрібно вигадати виключно свою мову спілкування з ближніми. Не просто грати музику і дивувати світ то саундом Хендрікса, то фантастичною швидкістю, а ще - бажаннями експериментувати з жанрами та гучністю. Тобі потрібно навчитися слухати і відповідати, тільки так ти отримаєш задоволення від процесу і від життя. Навряд твій менеджер та звукозаписуюча компанія буде щаслива, коли після розпаду цілком пристойного зіркового проекту побачить тебе на килимі з закритими очима, в оточенні етнічних індійських музикантів, але - тут і зараз це буде потрібно тобі, а завтра це стане потрібно світові. А ти посміхнешся і вже завтра знову будеш шукати форму та зміст, випробовувати свій талант у фламенко, або у написанні музики для класичного балету чи концерту для гітари з оркестром, а можливо запишеш серію уроків гри на гітарі, або будеш пояснювати студентам сенс магічних заклинань індійського ритму канакол. Ось наприклад: «Ta-ka ta-ka ta ta-ka tin day ta - Ta-ka ta-ka ta ta-ka tin day ta». Але на цьому ти не зупинишся. Ти будеш шукати далі, озиратися навколо і творити свій фьюжн. І, якщо джангл ти вже поєднал із звучанням своєї гітари, то завтра це може бути даб степ чи знову «Ta-ka ta-ka ta ta-ka tin day ta»… Журнал Ролінг Стоун назвав тебе одним із 100 найкращих гітаристів всіх часів, індійський проповідник Шри Чинмой назвав тебе Махавішною, а ми називаємо тебе Легендарний Джон Маклафлін.

Джаз - це вічна подорож. І жоден музикант не може назвати кінцевої станції. Ії подорож почалася у Бразилії. Вона слухала скрипку свого батька Наума і бачила його непросту подорож з Могильова світ за очі. І це були не пошуки кращої долі, це було питання життя і смерті. Вона слухала, як мама Ракель грає на старенькому фортепіано дивну музику і в сотий раз ставить на програвач платівки Френка Сінатри, Діни Вашингтон, Біллі Холідей, Біла Еванса та Оскара Пітерсена. Маленька дівчинка відкривала світ через програвач і розуміла, що кордонів не існує ні для музики ні для іі голосу. І перший кордон на шляху, який їй вдалось подолати це кордон Бразилії, а другий - це стереотип, що вона здатна співати лише боса нову. Разом з чоловіком у середині 60-тих вона перетинає кордон Штатів і потрапляє в епіцентр нового джазу. ЇЇ унікальний голос, який линув наче із серця, та здатність відтворювати у кожній мелодії політ вільної птахи підкорили не лише американську публіку. Попереду були гастролі Європою і знову захоплива подорож. Подорож країнами і стилями. Навіть півтора роки за гратами, за банальне зберігання кокаїну, не стали перешкодою на її шляху. Вона просто у буцегарні зібрала всіх, хто був закоханий у музику, закликала своїх славетних друзів-джазменів і після одногодинної репетиції влаштувала концерт, який транслювала наживо місцева радіостанція. Цей досвід вона перетворила на дорожню валізу з особливим ставленням до свободи у всьому. Вона обожнює фьюжн-джаз, і саме в цьому жанрі для її голосу у шість октав немає жодних перешкод. Він летить від альбому до альбому, від однієї премії Греммі до іншої, від титулів до державних нагород, від Чіка Коріа до Дізі Гілеспі, від Майлза Девіса до співпраці із власним чоловіком Аірто Морейро. Її подорож почалася у Бразилії, і нехай вона не закінчується ніколи. Джазовий журнал Down Beat чотири рази називав її найкращою джазовою співачкою. Президент Бразилії Фернандо Анріке Кардосо називає її послом міжнародних відносин Бразилії. А ми наливаємо її легендарна Флора Пурім.

З чотирьох років він навчався грі на фортепіано (перші уроки отримав від матері), з дев'яти - на віолончелі. У 13 років почав виступати в публічних концертах… Між тим наш герой міг би стати прекрасним ковбоєм, бо все, що з ним відбувалося у дитинстві - відбувалося на каліфорнійському ранчо. Він носив воду, доїв корів, доглядав худобу, кидав лассо, не хотів читати ноти з листа, але мав абсолютний слух і, лише почувши, міг зіграти будь-який твір. Він мав продовжити справу батька і був готовий успадкувати ранчо, - тому поступив у ветеринарну академію. Але там він зустрів професора, який просто попросив його перевестися на музичне відділення і не витрачати професорські нерви та час даремно. От тут і почався джаз: в училищі він зустрів кохання і найкращих музикантів, які подарували світу новий джазовий ритм. Диплом йому, до речі, видали під «чесне слово» ніколи не викладати музику. Ну хто ж тоді знав, що окрім того, що він стане одним із найкращих піаністів та композиторів свого покоління, він напише ораторію, музику для меси, два балети та чотири кантати. Кантату «Ворота Справедливості» (про долю афроамериканців і євреїв в Америці) і кантату «Занепала Істина» він грав для восьми президентів США: від Кеннеді до Клінтона. Його діти стали джазменами. Він отримав всі мислимі і немислимі нагороди в галузі музичного мистецтва і культури в США та в багатьох інших країнах світу. Абсолютно заслужено. Можливо Америка втратила класного ковбоя, проте світ точно отримав класного джазмена. Батьки назвали його Девід Уорен… А ми називаємо його - Легендарний Дейв Брубек.

Одно́го разу після концерту він звернувся до публіки і запропонував поставити йому будь-яке запитання. Раптом із залу вигукнули: «А в чому сенс життя?» Проігнорувавши іронію, він спокійно відповів: «Знайти Бога. Якщо ви слухали його нажи́во, то ви точно зрозумієте про що йдеться». Він народився На Мангеттені в родині класичних музикантів. Його батько був першим афроамериканцем, який став солістом Метрополітен-опера. Його першим інструментом став кларнет, а потім його захопило фортепіано. І зрештою все так і могло закінчитися, але лише́ не з ним. Він ніколи не шукав простих та шаблонних шляхів. Раптом він вирішує, що його головним інструментом стане голос. З першим повноцінним сольним дебютом йому допомагає улюбленець Америки Комік Білл Косбі, а остаточно повірити у власні сили він зміг після надзвичайно теплої зустрічі зазвича́й стриманої й вибагливої німецької публіки. Запис концертів у Німеччині став альбомом із лаконічною назвою Голос. Жодних інструментів, жодних спецефектів. Тільки він і його розмова з Богом, до якої він завжди радо долучає свою публіку. Він ніколи заздалегідь не прописує програми концерту. Усе, що відбувається на сцені чиста, – імпровізація. Йому просто не цікаво будь-що повторювати двічі. Щоразу все має відбуватися тут і зараз і щоразу це має бути відчуття катарсису. Він міг би стати заручником власного музичного жарту. Артистом однієї пісні. Але коли він це усвідомив, то просто виключив її навіки зі свого репертуару, хоча міг би заробляти мільйони. На псевдо піку своєї слави він круто міняє своє життя і починає брати уроки диригентського мистецтва у Леонарда Бернстайна, Густава Мейера й Сейджи Озава. Він занурюється у світ улюбленої з дитинства класики, і симфонічні оркестри вважають за честь працювати під його орудою. Він проповідує музику Моцарта і стверджує, що саме його музика наповнює світлом життя. Але поруч живе джаз і ще безліч стилів, які він, наче найзразковіший прочанин, досліджує і відтворює у своїх концертах. Він давно не приховує своєї релігійності та ніколи не розлучається з Біблією, і кожна його музична проповідь розповідає про світло, радість, чистоту і пошук Бога. Батьки назвали його Роберт, критики називали його вуду голосу, або просто Диво голос, а ми називаємо його Боббі МакФеррін.

Інколи слава звучить, як дзвін монет. Але так само звучать і 10 доларів, якщо тобі дають їх дрібними монетами. Цей звук інколи чули її батьки, які мешкали у Нью-Арку, Штат Нью Джерсі. Батько заробляв ці монетки столярними роботами, а мати була прачкою. Рятувала їх лише церква, в яку змалечку ходила і наша героїня. Вже в 7 років вона почала співати у церковному хорі і брати уроки фортепіано. Вона подавала надії, але звук і можливості цього інструменту її не влаштовував. З фортепіано - з його фіксованим кроком і строгим дотриманням інтервалів - просто не виходило видобувати мікротони, нюанси, які незабаром стали візитною карткою її вокального стилю. Її вабив звук саксофону Лестера Янга. І її талант та діапазон у три октави впевнено могли відтворити всі фарби звуку. Однак у церковному хорі ті фарби були мало кому потрібні, а от у джазових оркестрах на неї одразу звернули увагу. Звернули на неї увагу і на конкурсі молодих артистів у гарлемському Апполо. Вона перемогла і отримала: 10 доларів та традиційне «ми вам зателефонуємо». На дзвінок вона чекала рік. І ось цей день настав. Їй подзвонили і….. запропонували виступити на розігріві в самої Елли Фіцжеральд! Кажуть, що вона опинилася у потрібний час у потрібному місці, але тільки справжній талант ніколи не втратить такого шансу. Вона не втратила. Часто подейкують, що для Елли Фіцджеральд спів був радістю, для Біллі Холідей – можливістю втопити горе, а для неї – це була нірвана. Вона часто нехтувала словесним змістом пісні, просто перетворюючи свій голос на ще один інструмент в оркестрі. За вільну та ексцентричну поведінку на сцені її називали Сессі (Нахаба). За те, що не лізла у кішеню за словом, колеги називали її Моряком. Критики називали її Божественною та Королевою бі-бопу… А ми називаємо її - Легендарна Сара Воен.

Коли тобі десять, а ти вже граєш на ударних, трубі, скрипці та кількох саксофонах, неодмінно постає вибір: а на чому ж зупинитися? На кого дивляться всі? Хто головний на сцені? Безперечно, ударник. І от тобі тринадцять. І знову вибір, але вже суто практичний. Виявилося, що ударникам не щастить у коханні. Поки вони запакують всі свої лантухи, дівчата, з якими ти встиг домовитися про побачення, кудись пропадали. Вихід? Саксофон. Можна нескінченно експериментувати з тембрами та манерою – і взагалі не мати інструмента. У клубі й в оркестрі завжди щось знайдеться. Без інструмента взагалі класно, можна швидко тікати зі сцени від розлюченого господаря. Хоча була б його воля, він сцену ніколи не залишав би. Його навіть в армію забрали просто посеред концерту. Ненадовго. Там він нарвався на офіцера-расиста і потрапив у буцегарню. А що робить справжній джазовий музикант за ґратами? Він робить свій оркестр і звільняється через гарну поведінку. Йому ще так багато потрібно зробити. Записати безліч альбомів, стати справжнім другом Біллі Холлідей, змусити тисячі музикантів наслідувати свій стиль, знайти бездоганний капелюх і пальто, зіграти у Карнегі Холл, випити весь алкоголь і наперекір хворобам, виходити на сцену за тисячі кілометрів від дому, встигнути повернутися і буквально через кілька годин розпочати свою останню подорож до найкрутішого небесного оркестру, де так не вистачало геніального свінгового тенор-саксофоніста. ℹ Біллі Холлідей називала його Президентом, колеги музиканти скоротили це прізвисько до "През", послідовники називали його Моцартом Джазу. А ми називаємо його - Легендарний Лестер Янг

Якщо уявити джаз, як окрему мову, то навчитися нею розмовляти досконало можуть не всі, йому ж вдалося не просто вивчити її, а створити власний діалект. Можливо тому, що він погано читав ноти, можливо тому, що у нього через колір шкіри відібрали право грати на улюбленій віолончелі, можливо тому, що ніхто не вважав його своїм, можливо через його вибуховий характер. Єдине у що він вірив беззаперечно це у Дюка Еллінгтона та у Бога. Причому саме у такій послідовності. Він зміг поєднати у своїй творчості церковну музику, класику бі-бопа, джазу та фольклору і йому було всього замало. Якщо він обирав музикантів для співпраці, то вимагав не тільки вправного володіння інструментом. Він шукав характери та цінував індивідуальність. Інакше його музику не можливо було відтворити. Він казав сайдменам Play Yourself, і вони знаходили можливість зіграти себе у його п’єсах. Але повага чи любов до друзів та колег не означало, що завтра він не розквасить їм ніс, або не виб'є зуби. Йому пробачали. Журнал Роллінг Стоун назвав його другим найкращим басистом всіх часів. Хоча він плював на різні рейтинги й дуже добре знав собі ціну. Невгамовний, кремезний, величний, жартівливий, божевільний трудоголік і бабій, який так багато зробив для джазу і так мало зробив через передчасну смерть. Натхнення для багатьох музикантів і гордість для історії джазу. Через вибуховий темперамент його називали: Лиха людина джазу, а ми називаємо його Легендарний Чарлі Мінгус

Коли ця розкішна леді входила до бару престижного нью-йоркського театру Апполо, люди, які не знали її, не могли уявити, що тільки за перші 14 років дитинства вона пережила більше, ніж кожен з них за все життя: кричущу бідність, зґвалтування, голод, катування, ув’язнення. Вона йшла по Апполо, як справжня королева, і ніхто не бачив у її очах біль через коханих чоловіків, які зрадили її талант і життя - хто наркотиками, хто побиттям та приниженням, хто банальним обкраданням. Їй дозволяли входити у бар Апполо зі своїм улюбленим псом боксером Максом і ніхто жодного слова не міг сказати проти. Але мало хто міг уявити, що ця, на перший погляд справжня аристократка, колись змушена була їздити тільки у вантажному ліфті, заходити у концертні зали та готелі тільки через службовий хід і не мала права зупинятися у готелях чи навіть користуватися одним туалетом із білими дамами. Ніхто із відвідувачів Апполо не знав, чому в її волоссі завжди біла гортензія, але всі милувалися її загадковістю. І коли вона піднімалася на сцену і починала співати - всі замовкали і слухали. Слухали, як вона майстерно будь-яку легковажну пісеньку перетворювала на шедевр - стільки глибини, чуттєвості та сенсу було в кожній її ноті. На момент її смерті в неї була одна автобіографія, десятки років самознищення, сотні записів, тисячі концертів і… 70 центів на банківському рахунку. «Я завжди повертаюся, – сказала вона колись про себе, – але ніхто не говорить, де я була». Батьки назвали її Елеонора Фаген, шанувальники - Леді Дей, або Леді Гортензія… А ми називаємо її - Легендарна Біллі Холідей.

Коли у 10 років тобі забороняють грати на віолончелі через расові упередження, то у тебе тільки один шлях – почати грати на контрабасі, і вигадати новий інструмент – Бас Пікколо, який за формою схожий на віолончель, але налаштовується як контрабас. А ще довести свою майстерність до такого рівня, щоб стати найкращим! Таким, щоб з тобою записали біля 2 з половиною тисяч альбомів найкращі джазові музиканти. І - потрапити у книгу Рекордів Гінеса. Таким, що однаково круто і точно грає і смичком і пальцями. Таким, щоб вчитися у тебе мріяли всі контрабасисти світу, таким, щоб саме твій образ легко вгадувався у сувенірних статуетках джазових музикантів. Якщо тобі щось забороняють робити у 10 років, головне - слухати серце і йти за мрією. Він написав безліч підручників, і викладає у декількох університетах, не враховуючи безкінечні майстер-класи по всьому світу. Майлз Девіс саме про нього сказав: «Здається, що цей музикант обирає найкрасивіші версії виконання, коли акомпанує і імпровізує. І вгадує все, що ти будеш робити у наступну секунду.» І тільки ми не можемо вгадати, що він сам буде робити у наступну мить? Грати на сцені, читати лекцію, писати музику для кіно, записувати свій сольний альбом, грати у складі класичного симфонічного оркестру вже без усяких расових упереджень, писати черговий підручник, акомпанувати друзям, які зібралися випадково в одному з нью-йоркських клубів. А можливо - просто знову шукати правильні ноти. Батьки назвали його Рональдом Левином, критики називають його Дюком Еллінгтоном контрабаса, а ми називаємо його легендарний Рон Картер.